Ужгородське сміттєзвалище – екологічне лихо, яке ще можна відвернути

Ужгородське сміттєзвалище – екологічна катастрофа Закарпаття. Це тисячі тонн непотребу, які щодня збільшуються шаленими темпами й завдають невиправного удару по всьому живому.

Щодня на сміттєзвалище привозять близько 700 кубів відходів

Консервні бляшки, памперси, поліетилен, пластик, термін розкладання котрих становить сотні років, – ось головні «жителі» смітника. Будь-яка погода на вулиці не пасує сміттєзвалищу. Під час дощів потоки брудної води несуть відходи в місцеві річки та озера, вітер розносить легкі предмети далеко за межі смітника, сонце прискорює гниття, і поширюється нестерпний запах. Від цього страждає все живе, але в першу чергу люди, які мешкають неподалік. Крім цього, сміттєзвалище майже заповнене, тож терміново потрібно знайти нові полігони для сміття, а зробити це непросто, бо виділити десятки гектарів землі міські та селищні влади не поспішають.

«Одноразове» суспільство

«Ужгородське сміттєзвалище почало діяти в листопаді 1998 року, – пригадує заступник директора ужгородського сміттєзвалища Василь Грамотник. – Дозвіл на експлуатацію дали на 20 років. Та через те, що за останнє десятиліття люди стали активніше використовувати одноразові речі: пластик, поліетилен та інше – сміття побільшало в рази. І ось за 18 років звалище майже заповнене. До слова, проект розраховували тільки на Ужгород, але вже чотири роки сюди звозять сміття з цілого району. Загальна територія смітника – 9 гектарів. Поділене воно на три карти. Одну з них два роки тому рекультивували. Цьому передувало сміттєве лихо. Тоді на звалищі відбулося загорання, полум’я охопило понад 2 гектари території».

Щоправда, з тих пір на смітнику побудували газовідвідну систему. Для цього в котлованах зі сміттям прорита лінія, проведені шланги, які й забирають увесь метан. З отриманого біогазу кмітливий підприємець виробляє електроенергію. Тож, як розповідають працівники сміттєзвалища, завдяки цьому територію убезпечили від загорань.

Гори скарбів

Щодня сюди привозять від 600–700 кубів відходів. Щомісяця це 18–22 тисяч кубів. Нині загальна висота куп – близько 14 метрів.

Майже щогодини приїжджає вантажівка й висипає «свіже» сміття. Близько півсотні людей, які нелегально працюють на сміттєзвалищі, з азартом скарбошукачів перебирають чергову порцію відходів. Працівники смітника – це зазвичай роми, які проживають неподалік. Вручну вони натхненно розгрібають гори сміття. Усе цінне складають у мішки, щоб не загубилося: залізо, скляні пляшки, дрібну електроніку та побутову техніку.

За тиждень їхній заробіток може сягати близько 500 грн. Тож шукають ретельно: аби бува чогось корисного не пропустити.

Легальні працівники сміттєзвалища до ромів уже звикли, кажуть: хто ж, як не вони, пильнуватиме ці гори сміття? Тож при перших небезпеках саме вони і повідомлять.

Після того як купи сміття перебрані, їх утрамбовують бульдозером у котловані, а відтак пересипають будівельними матеріалами. Засипані відходи розкладаються сотні років, стікаючи в підземні води й завдаючи невиправної шкоди довкіллю.

Для когось смітник, а для когось – робота

Сміттєспалювальний завод як альтернатива

Оскільки ужгородське сміттєзвалище вже майже заповнене, потрібно негайно знаходити вихід із ситуації.

Міська влада переконує, що питання із пошуком нового полігону слід вирішувати на законодавчому рівні. Узгоджувати це рішення треба з громадою, яка зазвичай проти сусідства з купами сміття.

Чиновники розуміють, що сміттєпереробний завод будувати потрібно. І бажано за містом, але не надто далеко від обласного центру.

Проблема підсилюється ще й тим, що на цвинтарі в Барвінку, з яким межує сміттєзвалище, катастрофічно не вистачає місця для поховань, тож говорити про нові полігони для сміття тут украй важко.

«Звичайно, добре було би збудувати сучасний сміттєпереробний завод, – ділиться заступник директора ужгородського сміттєзвалища Василь Грамотник. – До прикладу, близько чотирьох місяців тому до нас приїздили київські інвестори з пропозицією звести сміттєспалювальне підприємство. Це справді найоптимальніший варіант для Закарпаття, оскільки не потребує великої кількості землі для захоронення переробленого сміття. Завдяки потужним фільтрам шкоди екології від такого заводу не буде. Проте вкладати гроші інвестори не квапляться. Поки що далі слів справа не зайшла».

Єдиний на Закарпатті сміттєпереробний завод – недобудований

Будівництво сміттєпереробного заводу на Закарпатті – історія досить довга. До прикладу, цьогоріч голова Закарпатської ОДА Геннадій Москаль зустрічався з керівниками китайської компанії, яка готова побудувати сміттєпереробний завод і щоденно приймати 400 тонн відходів, що перероблятимуться на електроенергію, не завдаючи при цьому шкоди навколишньому середовищу. Щоправда, коли і де має розпочатися це будівництво, до сих пір невідомо.

Тим часом уже четвертий рік поспіль на околиці села Яноші Берегівського району зводиться завод із сортування твердих побутових відходів та їхньої переробки.

Гроші на це виділили Європейський Союз, міський та обласний бюджети. За цей час завод уже майже побудували. Але щоб його запустити, потрібні ще кошти, яких наразі немає. Тож керівництво заводу сподівається, що їх таки знайдуть. Адже підприємство зможе обслуговувати весь Берегівський район та переробляти близько 30 тисяч тонн сміття протягом року.

На одного українця – 240 кг сміття

Сумна ситуація зі сміттєзвалищами не тільки на Закарпатті. Україна буквально потопає у відходах. На одну людину в нас припадає більше двох з половиною центнерів сміття на звалищі, тоді як у Швейцарії, наприклад, ця цифра наближається до нуля.

Нещодавно Міністерство екології та природних ресурсів України запустило інтерактивну карту українських сміттєзвалищ, як офіційних, так і стихійних. Чиновники нарахувавши їх близько 30 тисяч.

На сайті (ecomapa.gov.ua), де розміщена онлайн-карта Мінприроди, наразі є три опції: можна переглянути перелік офіційних та стихійних сміттєзвалищ, а також повідомити про появу такого несанкціонованого звалища й відстежувати, як чиновники будуть його звідти прибирати.

Лише в нашій області тут відображено 155 офіційних та стихійних сміттєзвалищ, з якими ні міським, ні обласним радам поки що справитися не до снаги.

Отже, щоб не повторити Грибовицької катастрофи, питання сміттєзвалищ на Закарпатті потрібно невідкладно вирішувати. Як це зробити правильно? Наразі напрошується лише одна відповідь. Більше дбати про людей, котрі живуть на цій землі, і про наступні покоління. Яку спадщину ми їм залишимо? А вчитися нам є в кого. Адже Європа давно ефективно справляється з цією проблемою. Тож Україні, яка стоїть на порозі вступу до Європейського Союзу, варто запозичити прогресивні методи господарювання, забувши про корупцію, халатність і бездіяльність.

Христина БІКЛЯН