Як закарпатці живуть за мінімальну пенсію та що купують за ці гроші

Закарпатці не поспішають на пенсію, якщо мають роботу, бо вижити з виплат держави дуже важко. Нерідко наші краяни зауважують: «Сидить на роботі, як квочка. Піде в пенсію лише тоді, коли винесуть вперед ногами!», або «Пенсіонери працюють, а молодь не може влаштуватися на роботу, бо немає місць». І доля правди в цих словах є, утім не від доброго життя наші земляки не квапляться на заслужений відпочинок, а через те, що витрати переважають над їхніми щомісячними прибутками.

Цікаво, що при цьому ще й із боку держави пенсійний вік постійно стає все вищим і вищим, а стажу для отримання пенсії також потрібно все більше. Тож логічно, що звільняти вакантні місця для молодих дипломованих фахівців практично немає кому. На жаль, це все відбувається в умовах тотального безробіття та безгрошів’я, під час війни та в період, коли навіть підробіток знайти непросто…

Отже, як живеться закарпатським пенсіонерам? Це і з’ясовував «Карпатський об’єктив».

На заслужений відпочинок – у 63

У 2023 році на пенсіонерів чекають чергові зміни – збільшується пенсійний вік.

Про це «Карпатському об’єктиву» розповіла Анастасія Пентек, начальниця ГУ ПФУ в Закарпатській області.

«З 1 січня 2023 року змінюються умови виходу на пенсію за віком. Наступного року право вийти на пенсію в 60 років матимуть особи, страховий стаж яких становить не менше 30-ти років. Якщо людина в 60 років не набула необхідного стажу, то вона зможе вийти на пенсію в 63 роки, якщо її страховий стаж становитиме від 20 до 30 років.

У разі відсутності страхового стажу, який дає право на призначення пенсії за віком після досягнення 63 років, таку пенсію призначають після досягнення людиною 65-річного віку. Але, знову ж таки, за наявності необхідного страхового стажу, який цього року становить від 15 до 20 років.

Громадяни, які не накопичили 15 років стажу, мають право в 65 років отримувати соціальну допомогу від держави», – зазначила вона.

Як вижити за мізерні суми?

Утім зараз накопичити той стаж доволі таки непросто. Усе більше закарпатців погоджуються працювати неофіційно, тож і стаж людям не «капає»… а отже, розраховувати можуть під час отримання пенсії лише на копійки. Та й навіть якщо є офіційний стаж, і все життя той пенсіонер невпинно працював, теж не гарантія, що багато отримає на схилі літ. А вижити за 2-3-4 тисячі гривень людині, якій постійно потрібно купувати ліки і самостійно навіть важко сходити в аптеку чи в магазин за хлібом, дуже непросто. Бо ж іще й комунальні виплати треба сплатити, і які продукти, аби їсти приготувати придбати…

При цьому більшій частині закарпатців у літньому віці доводиться таки виживати за мінімальні виплати з боку держави. Як не крути, а вкластися в ті мізерні суми практично нереально! Добре ще тим, хто живе в селі, має власний город, господарство, а в містах абсолютно все людям доводиться купувати. Та й додаються витрати за воду, каналізацію, вивезення сміття і багато інших.

Тому й не дивно, що старенькі починають шукати якусь роботу, бодай прибирати вечорами у офісах, сидіти на вахті, продавати на ринку чи ще щось. Проте й сили для цього також є далеко не у всіх, бо з роками здоров’я слабшає, енергії та запалу стає все менше.

Варто додати, що оскільки бюджет на 2023 рік не передбачає підвищення прожиткового мінімуму, то й підвищення пенсій не варто очікувати, бо розмір мінімальної пенсії залишиться, як і в 2022-му – 2093 гривні.

Тобто… прогнози зовсім не райдужні.

Що кажуть пенсіонери

Марія Рущак із Мукачева пропрацювала у школі більше 30 років. На заслужений відпочинок пішла кілька років тому, бо захворіла і ходити на роботу стало важко, боліли ноги. Інакше, каже, ще б працювала.

«Пенсії отримую 3200 гривень. Прожити хворій людині за такі кошти неможливо. Один курс лікування «тягне» не менше ніж на 1000 гривень. При цьому знаю вчителів, які отримують виплати у сумі 2400 або 2800 гривень. Звичайно, вони також невдоволені», – зізнається «Карпатському об’єктиву» жінка.

Аби не йти під церкву з простягнутою рукою, вона наголошує, що змушена підробляти.

«Щоб вижити, займаюся репетиторством. Учнів маю небагато, бо батьки воліють віддавати їх до тих, хто є їхнім учителем у школі. Для підготовки до ЗНО, наприклад, пенсіонерів обирають неохоче, хоча я постійно вдосконалююся, шукаю нові матеріали в Інтернеті, спілкуюся з колегами з усієї України, аби бути на «пульсі» часу, не пропустити якихось новацій, доносити дітям важливу інформацію і давати потрібні та якісні знання. Це заняття тримає мене на цьому світі. По-перше, відчуваю, що живу, що потрібна іншим, бо звикла все життя працювати з дітьми, а по-друге, маю змогу підзаробити собі на медикаменти. Звісно, сумно, що на схилі тіл людині доводиться думати про підробіток, але що робити, коли іншого виходу немає. У нас війна, у всіх матеріальні проблеми», – зізнається закарпатка.

За словами, пані Марії, для молоді справді у школах місць критично не вистачає і вони дійсно нарікають на те, що чимало пенсіонерів продовжують працювати.

«Я й сама колись була такої думки, що дорогу потрібно давати молодим… Тоді мала років 30, – посміхається вона. – Справді, закінчила молода людина університет, вчилася добре, має диплом із відзнакою, хорошу ніби спеціальність, але при цьому знайти роботу не може і їде на заробітки до Чехії. Це дуже боляче усвідомлювати. Адже ми втрачаємо цвіт нації! Розум області! Взагалі знайти роботу людям із вищою освітою вкрай важко. Багато моїх талановитих випускників, які подавали величезні надії, тепер працюють на заводах за кордоном, або доглядають десь у світі за літніми людьми… І це бачать діти, їх це демотивує… а ми потім нарікаємо, що вони не хочуть вчитися! Із іншого боку, пенсіонерів теж треба зрозуміти, бо ж не від доброго життя вони працюють після 60 років. Якби мали 10-12 тисяч пенсії, усі б поспішали на заслужений відпочинок і насолоджувалися б життям!», – переконує Марія Рущак.

Валентин Криванич у свої майже 70 працює охоронцем на приватній фірмі в Ужгороді. Чоловік високий, статний, міцний, як горіх, але каже, що сили вже не ті, що в молодості.

«У мене пенсія 2500 гривень. Працюю все життя. Був і будівельником, і сантехніком, і вантажником, і ким лише не трудився. Виконував важку фізичну роботу, поки мав здоров’я. Тепер радію, що можу хоч територію охороняти. Мені допомагають дві німецькі вівчарки. Із ними я завжди спокійний!», – посміхається він.

Вижити за невеличку пенсію чоловікові складно, тож вирішив шукати роботу, аби не «висіти на шиї» дітей.

«У мене дві дочки. Одна з них працює продавцем у магазині, заробляє небагато, вдова, виховує сама двох синів. Інша – за кордоном, постійно надсилає гроші і мені, і сестрі. Та якось незручно стає через це, хоча вдячний своїй дитині, її підтримка є безцінною. Дружина в мене лежача, уже 4 роки хворіє. Весь час потрібні кошти на дорогі препарати. Тому робота є для мене справжньою розрадою! Працюю раз на чотири доби, мені нескладно, а додаткова копійка для родинного бюджету вкрай важлива!», – запевняє чоловік.

Хустянка Ірина Кочіш каже, що вся її пенсія йде на оплату комунальних послуг та ліки, а з чоловікової щось купує їсти, але все одно змушена підробляти, бо грошей мало.

«Живеться нам непросто. У мене пенсія 2700, у чоловіка 3200. Він пропрацював більше 50 років, я – більше 40. Вечорами прибираю у сусіда-підприємця магазин. Він платить непогано. Інакше б не вижили. Син у нас загинув, живемо з невісткою і двома неповнолітніми онуками. Невісточка – дуже добра, працює день-ніч, але все одно заробляє тільки стільки, аби забезпечувати дітей. Городу не маємо, живемо у квартирі, купувати треба кожну картоплинку та цибулинку. Великі витрати в нас на лікарні, на медикаменти, бо чоловік – інвалід», – наголошує жінка.

Утім вона не нарікає на життя, навпаки – дивиться у майбутнє з оптимізмом.

«У нас хоч, слава Богу, дах є над головою, хоч якісь гроші маємо, незважаючи на те, що в державі війна. А от на окупованих територіях люди взагалі не живуть, а животіють. У них ні грошей, ні можливості щось купити немає. Вірю, що всі проблеми у нас лише тимчасові! Буде свято ще й на нашій вулиці! Треба лише трохи потерпіти», – усміхається пенсіонерка.

І такий оптимізм справді надихає. Тому хочеться, аби справді у закарпатських… і не тільки… пенсіонерів усе було добре, аби вони отримували гідні гроші та були здоровими, щоб їм не доводилося витрачати і так із невеликих прибутків фантастичні суми саме на ліки та медичні заклади.

Марина АЛДОН