Життя на одну зарплату: як розподіляють гроші закарпатські родини

Закарпатці давно навчилися рахувати кожну гривню, планувати витрати наперед і відкладати кошти на «чорний день», щоб дожити до наступної виплати. Комунальні послуги, ліки, продукти, транспорт, пальне – усе дорожчає, а доходи часто залишаються незмінними. І тоді починається справжня математика виживання.

Сучасні жінки все частіше беруть на себе більше, ніж можуть витримати. При цьому нині у родинах кожна покупка обдумується двічі. І багато хто змушений працювати (якщо є така можливість) на двох, а то й на трьох роботах. «Карпатський об’єктив» поспілкувався з деякими краянками, які щодня вчаться жити на зарплату – і не просто виживати, а триматися та підтримувати рідних.

Від особистих покупок доводиться відмовлятися

У невеликій квартирі в одному з районів Хуста мешкає Тамара Головко. Вона обережно наливає свіжозварену каву у дві чашки – собі і чоловікові. Він уже кілька років майже не встає з ліжка. Після важкої хвороби потребує постійного догляду, ліків і уваги. Колись працював на будівництві, добре заробляв, а тепер усе лягло на плечі дружини, відколи травмувався на роботі за кордоном.

«Усе змінилося у один день, – каже вона, сідаючи навпроти. – Спочатку думали, що трохи полікується і стане легше. А потім… просто звикли до нового життя. Я працювала у сфері торгівлі. Зараз немолода вже, прибираю вечорами у одному з закладів. Робота не з легких, зарплата – невелика, проте це єдине гарантоване джерело доходу. Беру й додаткові підробітки: допомагаю знайомим із прибиранням після ремонту. Коли ти один заробляєш, не дуже вибираєш. Є робота – йдеш. Немає – шукаєш».

Її день починається рано. Спочатку – чоловік: ліки, сніданок, перевірити, чи все добре. Потім – на роботу. Після обіду – знову додому. Вечорами – на прибирання. І так щодня, без вихідних у звичному розумінні. Про гроші Тамара говорить без прикрас. Каже, що кожна гривня має своє місце ще до того, як потрапляє в руки.

«Перше – це ліки. Без них ніяк. Далі – комуналка. Потім – їжа. І якщо щось залишиться – це вже як бонус. Навіть веду невеликий записник. Там – витрати. Скільки на що пішло. Пробувала не записувати. Думала, що там ті гроші рахувати. А потім дивлюся – не вистачає. Тепер усе під контролем. Діти давно живуть окремо. Донька – за кордоном, син – в іншому місті. Допомагають, як можуть, але й у них своє життя, свої витрати. Я й не прошу, – запевняє жінка. – Вони самі інколи перекинуть гроші. Я вдячна. Але розумію – у кожного свої витрати».

Найскладніше, зізнається – не фізична втома, а постійна напруга.

«Ти весь час думаєш: а що буде далі? А якщо ще щось трапиться? А якщо не вистачить? Це не відпускає. Давно не купую собі нових речей. Навіть не пам’ятаю, коли востаннє брала щось просто так. Якщо чесно, мені вже й не хочеться. Пріоритети змінюються. Я навчилася готувати так, щоб вистачало надовго. Борщ – на кілька днів. Каша чи макарони – теж. Економлю, як можу», – переконує хустянка.

Зарплата стабільна, але невисока

Вероніка Кіш із Виноградова прокидається раніше, ніж будильник. Каже, що звичка. Як тільки відкриває очі, одразу думає про день: що приготувати, що купити, як розподілити час і кошти. Живе з донькою-підлітком. Розлучилася кілька років тому. Спочатку було важко навіть прийняти цю реальність, а потім – навчитися в ній жити.

«Я пам’ятаю той момент, коли зрозуміла: тепер усе на мені. І знаєте, що найстрашніше? Не самотність. А відповідальність. За дитину. За дім. За кожен день. Колишній у Чехії, має іншу родину, аліменти не платить. Я кілька років працювала у Німеччині. Але померла мама, не було на кого залишити Віолетту, змушена була повернутися. Тепер працюю продавчинею у невеликому магазині одягу. Зарплата стабільна, але невисока. Графік інколи змінюється, бувають довгі зміни, але не маю права ризикувати. Це не той випадок, коли можна сказати: не подобається – піду. Треба працювати», – зізнається жінка.

Її донька навчається у школі. Уже підліток, має свої потреби, свої бажання. І це ще один виклик.

«Діти зараз бачать більше. У телефоні, у друзів. І хочуть теж. Не можу дати все, але стараюся пояснювати. Вона розуміє. Інколи більше, ніж я сама в її віці. Щодо грошей, то спочатку було дуже складно, не вистачало навіть на базові речі, – додає закарпатка. – Я тоді не вміла планувати. З часом виробила свою систему. Інколи підробляю, це рятує. Беру речі на перепродаж. Замовляю дешевше, продаю через інтернет. Небагато, але щось капає. І це вже плюс», – зізнається вона.

Найболючіше, за словами Вероніки, це моменти, коли доньці щось потрібно, а можливостей обмежено. Утім жінка старається не опускати рук і щоразу шукає можливості не показувати постійної тривоги та купити те, що потрібно дитині.

Гроші тануть швидше, ніж приходять

Алла Свида з Мукачева працює кухаркою у невеликому кафе. Каже, що робота їй подобається, звикла до кухні, до ритму, до людей. Її чоловік – електрик. Бере як офіційні замовлення, так і приватні підробітки.

«Ми обоє не сидимо без діла. Але чесно скажу: інколи здається, що цього все одно мало. Окрім своєї сім’ї, допомагаємо батькам. Вони пенсіонери, мають проблеми зі здоров’ям. Ліки зараз дорогі. Дуже. І якщо не ми, то хто? Це додає ще один рівень відповідальності. У нас виходить, що живемо не тільки на себе. І це нормально. Але це теж треба враховувати. Наш бюджет – це постійний баланс. Ми сідаємо і реально рахуємо. Скільки прийде, скільки піде. Бо якщо не рахувати, можна швидко в мінус піти», – впевнена вона.

Через це подружжя постійно підробляє, але Алла ні на що не нарікає.

«Андрія можуть викликати і ввечері, і на вихідних. Він не відмовляється, бо поки є робота, людина потрібна іншим. Сама печу у вільний час торти на замовлення. Мені це подобається і клієнти задоволені. Я не скажу, що нам дуже важко. Є люди, яким гірше. Але легко теж не є. Таке життя», – впевнена закарпатка.

Загалом наші земляки – люди винахідливі і навіть у найбільш скрутні часи вміють знайти і додаткові ресурси, і сили жити далі.

Марина АЛДОН