Чому закарпатці відмовляються плати аліменти і як за це карають

Понад пів мільйона українських дітей сьогодні формально мають право на фінансову підтримку від одного з батьків, але на практиці… змушені чекати її місяцями, а то й роками. Проблема несплати аліментів не зникає, а навпаки – набирає обертів. Лише торік в Україні примусово стягнули понад 16 мільярдів гривень боргів. Це – один із найвищих показників за останні роки. Суми зростають, як і кількість виконавчих проваджень, яких наприкінці року налічувалося понад пів мільйона.

Закарпаття – не виняток. Тут так само тисячі дітей залежать від відповідальності дорослих, які після розлучення часто обирають шлях ухиляння замість підтримки. Частина боржників не платить понад три місяці, ризикуючи потрапити під жорсткі санкції держави.

Тож чому батьки відмовляються утримувати власних дітей? Це брак коштів, принципова позиція, конфлікт із колишнім партнером чи банальна безвідповідальність? Які аргументи наводять чоловіки, що накопичують борги, і що про це думають матері, які самотужки тягнуть виховання? І головне – які наслідки чекають на тих, хто ігнорує свій обов’язок перед дитиною? Відповіді шукав «Карпатський об’єктив».

Дорослі зобов’язані утримувати дітей

Розлучення чи окреме проживання батьків не скасовує їхніх обов’язків перед дитиною. Закон чітко визначає: і мати, і батько зобов’язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття, незалежно від особистих стосунків між собою, – пояснює правниця з Хуста Світлана Олос.

«Аліменти можуть сплачуватися добровільно або примусово. Якщо батьки домовляються мирно, вони мають право укласти письмовий договір про сплату аліментів і посвідчити його у нотаріуса, – каже вона «Карпатському об’єктиву». –У документі визначаються розмір, форма та періодичність виплат. Такий договір можна укласти як під час шлюбу, так і після його розірвання. Якщо умови не виконуються, стягнення можливе на підставі виконавчого напису нотаріуса».

За її словами, коли один із батьків ухиляється від добровільної допомоги, той, з ким проживає дитина, звертається до суду.

«Мінімальний розмір аліментів на одну дитину не може бути меншим за 50% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку. Виплати призначаються окремо на кожну дитину. Подати позов можна як за місцем проживання отримувача аліментів, так і платника, – додає фахівчиня. – У разі доведеного ухилення суд може присудити виплати і за минулий період – але не більше ніж за три роки. Водночас аліменти є власністю дитини, а той із батьків, хто отримує кошти, зобов’язаний використовувати їх виключно в її інтересах. Загалом аліменти сплачуються з дня звернення до суду і до досягнення дитиною 18 років. Якщо ж повнолітня дитина продовжує навчання, виплати можуть тривати до 23 років».

Також Світлана Олос наголошує, що прострочення аліментів нараховується пеня – 1% від суми боргу за кожен день затримки (але не більше 100% загальної заборгованості). Якщо борг перевищує річну суму платежів, накладається штраф: 20% – за один рік несплати, 30% – за два роки, 50% – за три. Крім фінансових санкцій, боржника можуть внести до Єдиного реєстру боржників, арештувати рахунки та майно. За заборгованості понад чотири місяці можливі тимчасові обмеження – заборона виїзду за кордон, керування авто, користування зброєю та полювання. Усі стягнуті кошти перераховуються дитині.

«У мене нова сім’я»

Василь – 38-річний житель Тячівщини. У нього двоє дітей шкільного віку. Після розлучення вони залишилися з матір’ю. Чоловік офіційно має сплачувати аліменти, але визнає: робить це нерегулярно.

«Усі думають, що якщо батько не платить – значить, він безвідповідальний або байдужий. Але ніхто не питає, як він живе», – каже Василь. За його словами, після розриву сім’ї він залишився без стабільної роботи. Працює сезонно – то на будівництві, то вдома на підробітках. Офіційного доходу часто не має, а коли має – сума аліментів автоматично відраховується з мінімальної зарплати, що, як він каже, «ставить його на межу виживання».

Чоловік переконаний: система не враховує реального фінансового стану платника.

«У мене нова сім’я, маленька дитина. Я теж несу відповідальність за неї. А виходить, що держава бачить тільки перших двох», – виправдовує свою позицію він і зізнається, що не заперечує свого обов’язку, але хотів би «справедливого підходу» – врахування доходів, витрат, життєвих обставин.

Окрема тема – недовіра до колишньої дружини.

«Я не впевнений, що гроші йдуть саме на дітей. Купуються телефони, косметика, а потім мені ще кажуть, що я нічого не даю», – обурюється чоловік. Він стверджує, що іноді купує дітям одяг, шкільне приладдя, передає гроші готівкою, але ці витрати не зараховуються як офіційні аліменти.

За його словами, конфлікт із колишньою дружиною переріс у принципову позицію.

«Коли тобі постійно погрожують виконавчою службою, штрафами, забороною виїзду – це не додає бажання співпрацювати. Складається враження, що ти для всіх апріорі винен», – каже чоловік. – Так, у мене борг накопичився. Частково через періоди без роботи, частково – через власну впертість. Можливо, я десь емоційно зреагував. Але не відмовляюся від дітей. Я спілкуюся з ними, іноді забираю на вихідні, допомагаю періодично».

На його думку, проблема аліментів на Закарпатті часто пов’язана з трудовою міграцією та неофіційною зайнятістю. Багато чоловіків працюють без контрактів, отримують гроші готівкою. У таких випадках суми, визначені судом, не відповідають реальним доходам – а інколи навпаки, борг нараховується навіть тоді, коли людина фактично не має заробітку.

«Я не хочу тікати від відповідальності. Але хочу, щоб до мене ставилися не як до злочинця, а як до батька, який теж опинився у складній ситуації», – зазначає закарпатець.

«Найболючіше – не гроші»

Катерина з Іршавщини виховує двох дітей сама вже п’ять років. За її словами, за цей час регулярних аліментів вона так і не побачила. Є рішення суду, є виконавче провадження, але кошти надходять епізодично – раз на кілька місяців і в мінімальному розмірі.

«Найболючіше – не гроші. Найболючіше – відчуття, що батько може жити своїм життям і не думати про дітей», – наголошує жінка. – Я працюю в бюджетній сфері, отримую невелику зарплату. Додатково підробляю, щоб оплатити гуртки, одяг, лікування, шкільні витрати. Аліменти – це не подарунок мені. Це частина витрат на харчування, комунальні послуги, одяг, навчання. Діти ростуть щодня. Їх не можна поставити на паузу, поки тато вирішує свої проблеми».

Жінка розповідає, що спершу намагалася домовитися мирно. Просила платити меншу суму, але регулярно. Пропонувала фіксований розмір, аби не накопичувався борг. Однак домовленості порушувалися. Зрештою вона звернулася до суду.

«Мені казали: не винось сміття з хати, домовляйтеся. Але як домовлятися, коли тебе просто ігнорують? Перші роки соромилася звертатися до виконавчої служби. Здавалося, що це остаточно зруйнує будь-які стосунки між батьком і дітьми. Та з часом зрозуміла: мовчання лише погіршує ситуацію. Найскладніше – це пояснювати дітям, чому тато не допомагає. «Вони питають: а чому іншим купують нові речі, а нам треба чекати? І не знаєш, що відповісти, щоб не налаштовувати їх проти батька», – зауважує закарпатка.

Катерина переконана: проблема не лише в грошах, а в культурі відповідальності, бо батьківство не закінчується з розлученням.

«Якщо ти створив сім’ю і маєш дітей, ти відповідаєш за них незалежно від стосунків із колишньою дружиною», – впевнена вона. – Навіть мінімальні, але стабільні виплати дали б відчуття опори. Я не вимагаю надмірного. Я прошу участі. Бо коли один із батьків самоусувається, усе лягає на плечі іншого. І це не про образи – це про справедливість щодо дітей».

Катерина додає: жінки часто мовчать, бо бояться конфлікту або осуду. У невеликих громадах тема аліментів досі сприймається як щось «сороміцьке». Проте вона впевнена: говорити про труднощі потрібно відкрито, бо діти не повинні чекати, поки дорослі владнають свої амбіції, вони мають право на гідне дитинство вже сьогодні.

Загалом проблема несплати аліментів – не сьогоднішня. Вона існувала й раніше. Для одних це питання образ, недовіри чи складного матеріального становища. Для інших – щоденна боротьба за базові потреби дітей. Та попри різні позиції, незмінним залишається головне: дитина не повинна ставати заручником конфлікту між батьками. Її право на підтримку – безумовне, і саме воно має бути в центрі будь-яких суперечок.

Марина АЛДОН